Міфопоетична премія – дайджест читаного (від початку до 1999 р)

Трохи дивно закінчувати в листопаді те, що було розпочато влітку, але вже треба – припікає. Бо, по-перше, якось воно негарно виходить. А, по-друге, я ж обіцяла собі ще один челендж, який чудово пасуватиме до додаткових умов #bookchallenge_ua.

Тому нашвидкуруч закінчую огляд: а що ж я вже встигла прочитати із номінантів на Міфопоетичну премію.

Згідно із традиційним для цих оглядів зворотнім відліком: виявляється, 1999 рік був ще й не найгіршим.

Адже дорослу премію тоді взяв гейманів “Зоряний пил” – вже стара й майже добра історія про хлопця, що знайшов зірку.

А в дитячому шорт-листі того року з’явилася ще відоміша книжка. І так, я знову нічого не кажу про – цього разу першого – “ГП“, бо що ж тут можна ще сказати.

1998 рік теж у мене вийшов незлецьким.

У дорослій номінації першою серед рівних тоді стала Антонія Байєтт із своїм “Джином в пляшці “Солов’їне око“. Це маленька прозора й лірична повість про те, як корисно відвідувати музеї, їдучи на наукову конференцію до Туреччини.

А серед інших претендентів того року був знову ж таки Гейман – із Neverwhere. Якраз нещодавно палко переконувала співрозмовника, що це і є приклад ідеального (у тому сенсі, що сферичного в вакуумі) урбан-фентезі – по-чесному міського.

Ну а в дитячому короткому списку знайшлося місце й для Rose Daughter Робін МакКінлі. Про цей переспів “Красуні та чудовиська” я розповідала тут.

1997, 1996, 1995, 1994 роки – одна велика прогалина.

Із 1993-м лиш трішки краще. Там у дорослий список потрапила “Книга Судного дня” Конні Вілліс. Яким чином – адже це темпоральна фантастика – не знаю, проте книжка про студентку з майбутнього, що втрапила в апокаліптичні обійми середньовічної чуми – одна із моїх найулюбленіших.

У дитячому шорт-листі за 1992 рік можна знайти “Повітряний замок” Діани Вінн Джонс. Не скажу, що я є фанаткою другої частини “замкової трилогії”, але це симпатична книжка, яка добряче деконструює традиційний орієнтальний наратив. Ну й сюжет там доволі бадьорий.

У 1991 році Міфопоетичну премію забрав “Томас-Рифмач” – чудовий переспів шотландських мотивів за авторством Еллен Кашнер. Пагорби, вереск, _правильні_ ши – що ще треба для щастя?

Але також того року серед претендентів з’являлася й “Техану” Урсули Ле Гуїн – нечастий випадок “немолодого” фентезі, який перегорнув для мене світ Земномор’я догори дригом.

1990-1987 пропускаю – ніц там читаного нема (хоча дещо цікаве траплялося), а от у 1986 на премію претендувала “Драконяча загибель” Барбари Гемблі. Це чудовий виробничий роман під фентезійним соусом – розповідь про те, як працює сімейна пара: лицар-убивця драконів та відьма. Політики в тексті чи не більше, ніж самого дракона, але той, що є – дуже класний.

А у 1985-му в шорт-листі (він тоді ще був спільним) знайшла собі місце “Героїня та корона” Робін МакКінлі. Дуже люблю цю просту книжку про те, як принцеса-невдаха (позбавлена обов’язкового для представників правлячої династії магічного обдарування) знайшла собі фах і стала драконобійцею.

Із 1984-м – ніяк, з 1983-м – набагато цікавіше.

Того року у доволі довгому списку пошукачів знайшлися й “Тумани Авалону” Меріон Циммер Бредлі (я з них читала лише першу частину, тому не зупинятимусь – це переспів Артуриани з жіночої точки зору, раптом шо) та “Блакитний меч” тієї таки Робін МакКінлі. Це чарівний зразок підліткового фентезі із емпауерментом – умовне продовження згаданої вище книжки. Ніби й стандартна історія про те, як Діва в біді перетворюється на ключового військово-політичного гравця, але написано із душею.

Далі довго нікого нема, аж у 1974-му премію отримують “Пусті пагорби” Мері Стюарт. Уіііі! Визначна для мене річ, і до того ж – улюблена літературна Артуриана. А дебютна книжка серії – “Кришталевий грот” (він отримає Міфопоетичну премію у 1971 році) – ще й спровокувала мій перший записаний кросовер. От тільки не пригадую, скільки мені тоді було – 13 чи 14…

У 1973-му премію могли б отримати (але не отримали), наприклад, Урсула ле Гуїн з “Останнім берегом“. А це те Земномор’я, яке я не дуже люблю – квестове й заморочене в той бік, що мені нецікавий. А, може, тут ще й додатково враження аніме-екранізація зіпсувала, що якраз зосередилася на принцевому мотиві.

Але також серед здобувачів промайнули “Рушниці Авалону” Желязни – здається, найсимпатичніша мені частина п’ятикнижжя Корвіна. Той випадок, коли “виробничість” йде на користь пригодницько-бойовитому фентезі.

У 1972-му на премію замахувалися “Гробниці Атуану“. Нещодавно писала у Фем-букс: Тенар з першого прочитання стала до лав найвизначніших героїнь того дитинства. Я вже не кажу, що це була перша книжка такого плану – герметика, горор, конфлікт релігій, жінка-майже-богиня – таке серйозно струшує юні мізки. Мабуть, треба терміново перечитати – закортіло.

Про тріумф Мері Стюарт у 1971-му я вже згадувала. Тож треба ще сказати, що початок іншої мега-саги тоді також подавався на премію. Йєп, “Дев’ять принців Амбера” не залишилися непоміченими. Зараз їх читати дивно, вони видно, звідки ростуть ноги в кожної другої РПГ, але визначна все ж таки річ.

Неймовірно. I’ve done it!

А тепер офіційно. Від сьогодні я зобов’язуюсь хоча б раз на місяць прочитувати когось із лавреатів-претендентів. Виходить 12 книжок на рік… Ну та, проект більш як на 10 років… Хоча, хто його зна, може, прокачаю спритність у читанні англійською (надто багато з того, що мені цікаво, не перекладалося) – тоді вийде швидше. Побажайте мені удачі в цьому двобої 🙂

ЗІ: попередні міні-огляди – за теґом.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s