А життя продовжуватиметься… “День после ночи”

Я мляво планую влаштувати тут літній марафон і писати (ну, хоча б раз на тиждень) про ненав’язливе розважальне жанрове читво, про приємний нонфікш, про дитячі чи підліткові книжки… А терміново розповісти чомусь кортить про геть інше. От і сьогодні – тільки-но дочитала черговий роман, і вже тягну його сюди, не зважаючи на живу чергу )

Хоча його можна назвати як завгодно, лише не приємним. Йдеться про “День после ночи” – Day After Night Аніти Діамант – роман про наслідки Голокосту. Літо-осінь 1945 року, чотири (а згодом – п’ять) дівчат знайомляться в Атліті – тоді ще таборі для переміщених осіб у ще підконтрольній британцям Палестині. Адміністрація продовжує бавитися в “У нас же ж за домовленістю – не більше 2000 мігрантів на рік!”, але з реальністю це вже має мало спільного.

NB: “День після ночі” став для мене чи не найважчим читанням останніх місяців. І це зважаючи на те, що напочатку травня я прочитала “Маус”. Просто… Голокост в сучасному західному маскульті проговорений непогано (з українським тут все сумно, але не про те ведеться). Але те, що було _після_ – окрема тема. Це страшно навіть уявити: усі близькі загинули, а ти – чомусь! – ні. Чому, навіщо, для чого? Хоча, якщо чесно, я емоційно зрізалася на самому початку на елементарному побутовому епізоді.

Переводчик попросил Ханну помочь: сутулый мужчина задерживал очередь, он встал как вкопанный и не отвечал на вопросы. Ханна потащила Теди за собой.

– Послушайте, – мягко сказала она, это совсем не то, что вы думаете.

Мужчина покосился на автоклавы и замотал головой.

– Я знаю, – сказала Ханна, – они похожи на те, в концлагере. Но здесь никто никого не убивает. Вам вернут вашу одежду, честное слово. Мужчина позволил ей провести его к двери, чтобы заглянуть внутрь. Вот, посмотрите, – она показала на потолок, – видите – окна открыты? Здесь нет газовых камер. Это просто душ. Вода в нем, конечно, холодная, дезинфекция вонючая, но это не душегубка. А когда вы помоетесь, вас накормят, напоят горячим чаем и угостят вкусными фруктами, которые вырастили палестинские евреи.

Теди поняла: мужчина очень хотел верить в то, что говорила ему эта бойкая еврейская девушка. Вот только слова ее никак не вязались с тем, что он видел воочию.

І все. Бо, насправді, в тому ж таки “Маусі” оповідач не раз зазначає: я знаю, що спричинило оті нестерпні дивацтва мого батька. Але через конфлікт поколінь та зсунутий фокус змальовує він саме дивацтва. А Діамант пише про живе, про відкриті рани, які не в усіх загояться.

– (…) А мне ведь еще и двадцати не исполнилось.

– Двадцати… – повторила Теди. – Странно. Почему двадцать лет мне кажутся почти старостью?

– Потому что мы слишком много смертей видели, – сказала Шендл. – Обычно это бывает гораздо позже, хотя бы лет в шестьдесят, когда среди знакомых оказывается больше мертвых, чем живых.

Отже… Шендл – сестра брата-сіоніста, яка після його загибелі подалася у партизанку. Зора – “раввин у спідниці”, що вижила в таборі смерті. Парижанка Леоні, яка розплачувалася за життя очевидним (з точки зору окупантів) для молодої красуні способом. Голландка Теді, яка спробувала пересидіти небезпеку на селі – не дуже успішно. А ще Есфір, яка навіть не єврейка, але про це – тссс… Усім під двадцять, в усіх позаду невимовно страшне, попереду – абсолютно невідоме.

Попри болючу тему та безсумнівну симпатію до героїнь, Діамант веде досить відсторонену оповідь. Життя мігрантів зависли в режимі паузи – але за позірним спокоєм вирують біль, сором, страх.

В Атлите все поголовно пахнут страхом, кроме разве что грудных младенцев. А еще виной. Это вроде несвежего белья.

Важко уявити, чим справжній Атліт був для його тимчасових мешканців. Але в романі він, водночас, є образом чистилища – буквального (темі дУша приділяється багато уваги) й духовного; і, разом з тим, шматом спіралі: концтабор-смерть-пекло -> Атліт-спокій-чистилище -> кібуц-життя-рай (райськість кібуців – штука, нмсд, сумнівна, але, зрештою, не мені судити). І саме тому фінальний сюжетний виверт прозвучав дуже класно. Якоюсь мірою це історія про емансипацію – набуття самості людьми, яких цієї самості позбавили. Бо їм довелося наново вчитися не виживати, а жити.

Це було болюче, але дуже цікаве знайомство із новою письменницею. Хоча кілька місяців тому ми ще дивилися телеекранізацію Red Tent. Якщо хтось схоче, можу ще про “Шатро” розповісти. Але то вже іншим разом.

Advertisements

One thought on “А життя продовжуватиметься… “День после ночи”

  1. Пінгбек: Reading Challenge 2015. Другий квартал | vaenn

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s