Перший погляд. “Кримськотатарська кухня” від видавництва “Їжак”

Я тут була подумала, що варто зробити нову блогову рубрику (ага, Ксеню, наче ти старі регулярно поповнюєш!). У Першому погляді розповідатиму про книжки, що тільки-но потрапили в моїх загребущі руки, але ними вже хочеться поділитися. Це має бути щось середнє між розпакуваннями, що їх інші люди роблять з книжковими закупами, а я – з новими ляльками, та експрес-оглядами найцікавіших особливостей видання. Бо до читання бува руки роками не доходять, а треба ж ділитися прекрасним! Але перший випуск треба присвятити особливій книжці – я тримала її в руках тільки кілька днів, поки вона не поїхала до майбутньої власниці, і за цей час сумлінно прочитала найцікавішу для мене половину. Ідеться про несподіване та дуже круте видання – напівкулінарну книжку, напіветнографічний наукпоп.

Створення видавництва Їжак для окремо взятої Ксені стало однією з головних “арсенальних” новин цього року. Ура, у нас з’явилися люди, які планують професійно працювати з історією кулінарії, – чи це не диво? І вже першим виданням ці чудові люди зайшли з козирів – розповіли про кримську кухню.

DSCN9401

По правому флангу фото – кхурабіє. Робила за рецептом з книжки.

Кримськотатарська кухня” Олени Соболєвої – це книжка рецептів, що вирішила отримати науковий ступінь. Рецептів в ній багацько, але окрім них тут ще є коротка, але достатньо вичерпна історико-етнографічна розвідка. На перших сторінках ідеться про загальні особливості і тренди кримської кулінарії – в яких умовах кухня формувалася, за яким принципом поділяється за напрямками (спойлер: географія+набір базових продуктів), на які традиції спирається і тому подібне. Основний матеріал поділено на три розділи – обрядові страви, повсякденні страви і страви, що їх кримські татари “вдочерили” на засланні (плов, лагман, самса – оці от загальновідомі хлопці). Кожен рецепт супроводжується короткою довідкою в стилі “Мрія домашніх етнологів” – що за страва, звідки взялася, як готують і чому саме з такою метою. Окрім того, видання містить експедиційні етнографічні матеріали – від фольклорних елементів (прислів’я про їжу, такого плану) до фрагментів інтерв’ю кримських старожилів, які діляться кулінарними лайфхаками або згадують, як ту чи іншу страву робили/подавали в їхньому дитинстві. Читати далі

Дитяча хвилинка. “Принцеса + принцеса”

Дитяча хвилинка повертається – цього разу, щоб розповісти про премилий графічний роман для молодшої аудиторії. Але і старша аудиторія (в моїй особі, як жеж інакше) від нього в тихому захваті. Бо: а) це, можна сказати, ретелінг; б) тут принцеси дещо переосмислюють концепцію damsel-in-distress, в) воно дуже миле; г) а ще й сама історія має відчутний терапевтичний присмак – при чому на тлі пригод він геть не виділяється, як щось аж таке навмисне.

DSCN9385

Принцеса + принцеса: довго і щасливо” новозеландки Кейті О’Нілл – це в дівоцтві вебкомікс, що отримав паперове втілення (разом із бонусним фіналом) і низку галузевих нагород та номінацій на. Сюжет цієї 56-сторінкової історії простенький: зустрічаються якось дві принцеси і поринають у пригоди. Але вдале поєднання тих пригод із романом виховання (а ще все це присмачене цікавими і веселими детальками) створюють той самий ефект “Та ж яке ти в нас миле!”.

Що ж це таке миле?

Читати далі

До 6 червня. Шість дуже різних книжок про журналісток та редакції

Я маю дуже складні стосунки із напівколишньою професією, але цілковито усвідомлюю – в журналістиці колишніх не буває. Це тільки професія, але й значною мірою спосіб мислення, картина світу та манера оформлювати висловлювання – будь-яке висловлювання, від репліки в черзі за полуницями до художнього тексту, бо “чіпляти треба першим реченням”. І хоча нині я звела контакти з журналістикою до мінімуму, але все одно продовжую віддано відшукувати книжки та фільми про роботу колег. Про шість таких книжок – неймовірно різних за жанрами і підходами до журналістської роботи – вирішила сьогодні розповісти.

Перші два романи з цієї шістки – це трилери, в яких журналістська робота є чи то маленькою вишенькою на торті, чи то сюжетною індульгенцією. Про “Гострі предмети” Ґіліян Флінн (колись писала про цю книжку докладно) після минулорічної екранізації, здається, вже чули всі. А раптом ні – це тягучий роман про спекотне літо в маленькому містечку на Півдні США з його традиційним соціальним розшаруванням і дуже специфічними етикетними практиками. А ще про дівчат, які в цьому містечку зникають. І про Каміллу, яка має зробити про зі зникнення репортаж з претензією на Пулітцера. От тільки Камілла – не стороння спостерігачка і ненависне рідне місто лишило на ній забагато шрамів.

Осяйні дівчата” Лорен Б’юкес – це приблизно та ж сама ліга, але із ще сильнішим замахом. Є маніяк, що вбиває молодих обдарованих жінок. Вбиває плюс-мінус в однаковий спосіб, але простежити в цьому всьому виразну серію практично неможливо. Вірніше, простежити можна – повірити неможливо, адже ці вбивства на позір хаотично розкидані протягом багатьох років – люди можуть стільки й не жити. Кірбі, одна з жертв цього маніяка, виживає, але щоб здолати внутрішніх демонів потребує відшукати демона зовнішнього. Влаштувавшись практиканткою до газети, дівчина знаходить колегу, готового дослухатися до її дивних теорій. Разом з Деном вона продовжує копирсатися в збігах та шукати патерни. От тільки в те, що вони знайдуть, дуже складно повірити. “Дівчата” – дуже складно сконструйований, міцно написаний і вкрай неприємний в читанні текст. Б’юкес – крута, але це не так книжка, яку можна безоглядно радити усім.

Читати далі

Місце тимчасового перебування. “Готель Світ”

Після того, як в кінці минулого року я прочитала “Як бути двома” Алі Сміт, то вирішила: в цієї жінки треба читати все! Доречний драматизм, цікавий психологізм, помірна постмодерновість зі стилістичними привітаннями до класиків модернізму та адекватні ігри зі структурою, де вигадлива форма допомагає прокачати зміст, – що ще треба для щастя? І поки я думала, з якого боку підступатися до сезонного циклу в оригіналі (на сьогодні вже є три романи – “Осінь“, “Зима” та “Весна“), як Фабула видала ще один роман Сміт – не з нових, але уже радість.

DSCN9365

Готель Світ” – це впізнавання з перших сторінок. Уже знайома емоційність, уже знайомий фокус на розбіжностях між внутрішнім і зовнішнім, уже знайоме протиставлення/взаємодоповнення історій кількох персонажок, уже знайомі експерименти із синтаксисом. Синтаксис тут казково прекрасний, бо він водночас підкреслює і спосіб мислення кожної героїні, і її… скажімо чемно, організаційно-сюжетні проблеми. От від синтаксису і танцюватиму.

По-перше, у нас є Сара, а Сара втрачає ці… як його? як вони називаються? А! Слова. Сара померла. Пішла була на нову роботу до готелю і по-дурному, по-тупому, по-безглуздому загинула на другий день роботи. Смерть юної дівчини – гарної дочки, талановитої плавчині з олімпійського резерву – сколихнуло все містечко… Ну, тижні на два сколихнула. Але минув час, газетні заголовки вицвіли, батьки позбулися речей старшої доньки, і лише молодша сестра продовжує палати гнівом, адресованим світобудові. А від самої Сари вже майже нічого не залишилося – їй складно з’являтися рідним, її мертве тіло хоче лише спокою і жене душу геть, а душа поступово розчиняється, губить спогади, губить слова і чіпляється за останню думку: як це було – летіти чотири поверхи? Скільки часу це зайняло? Скільки секунд змінюють весь твій світ? І чому вони майже не змінюють світ загальний, адже він чомусь існує і без тебе.

Читати далі

Арсенал-2019: нові видавці, тусовка, сподівані і несподівані книжки

Минулого року “мій Арсенал” був доволі радикальний – одна субота, але майже від дзвоника до дзвоника. Цьогоріч фрилансерський статус дозволяв ні в чому собі не відмовляти, поки в дедлайни вкладаюся. Тому Арсенал-2019 перетворився на кількагодинний денний забіг у п’ятницю, спецвиїзд на позаарсенальну презентацію того ж дня та нічогеньку таку суботу. Чим запам’яталися ці два шалені дні?

  • порушеною обіцянкою “Я майже нічого не купую на місці”. Минулого року вдалося дотриматися, цього року вийшло… По-всякому. У перший день я героїчно спустила майже всі гроші на чотири найбажаніші книжки і… І в суботу прийшла з наступною порцією гривень і забаганок. Все, що можу сказати на своє виправдання: щось пішло не так після відвідин стенду АССИ, де мені все найцікавіше просто подарували. А раз уже є важкенький пакетик, то… (см. під катом)

Читати далі

Скарби книжкової шафи. “Чайний канон”

Зазвичай в рубриці Скарби книжкової шафи я розповідаю про цікаві історичні, етнографічні чи культурологічні дослідження (переважно з жіночої історії). Але сьогодні в ній, здається, вперше дебютує першоджерело – класичний текст, що його вивчають історики, етнографи, культурологи, літературознавці і просто дрібні фанати, як ото я. А ще це буде найстарша книжка в моїй блогопрактиці (хіба що зберуся писати про класичну поезію – насправді, ні, оце вже навряд) – VIII століття як-не-як.

DSCN9326

Чайний канон” Лу Юя – це перший в історії людства трактат, присвячений одному з найпоширеніших у світі напоїв. Сама по собі книжка – абсолютний мастхев для чайоманів, оскільки вона дозволяє скласти уявлення про те, чим чай був для людей сивої давнини, як складалися чайні традиції і що лежить в основі чайної церемонії, коли люди вирішили, що чаєм можна лікувати хвороби і що вони думали про його смак. Але навіть зважаючи на таку культурну значущість цього тексту, чесно зізнаюся, я не чекала, що колись побачу його українською. Проте нещодавно створене сходознавче видавництво Сафран зробило нам такий несподіваний подарунок – не “просто” “Чайний канон“, а ще й ошатному ілюстрованому та багато коментованому виданні.

DSCN9301

Канон” – це науково-популярний нонфікшен свого часу. Лу Юй докладно інструктує своїх читачів про те, в яких місцевостях росте найкращий чай, де шукати правильну воду (оці поради про воду виявилися неймовірно корисними для нащадків, хоча для нинішнього ока вони очевидні – з річок набирати подалі від селищ), які використовувати інструменти, як заварювати чай, як пити чай і чому радіти. Читання цієї книжки водночас викликає і захват, і зачудування. З однієї сторони – от жеж воно, рідне й знайоме! На моменті: “Юечжоуська порцеляна має барву зеленого нефриту, тому чай у ній має зелений колір” – я ледь не стрибала від радощів, бо якраз перед тим перекладала шмат тексту про селадонову кераміку кольору нефриту. З іншого боку, за неповні півтори тисячі років багато що змінилося. За часів Лу Юя чай не запарювали, як оце нині (сучасна китайська чайна церемонія – порівняно свіже надбання), а варили у казанах – з сіллю та приправами. Та й сам по собі чай на нинішні гроші був ближчим до пуерів – його зберігали пресованим у млинці і перед кожним вживанням розтирали.

Читати далі

Тижнева готовність. Останній вішлист до Арсеналу

До головної київської книжкової події лишився рівно тиждень і, здається, я вже перейшла в overexcited-mod. Плани на два (більше, боюся, не витримаю) фестивальні дні гігантські, плани на книжкові закупівлі… Омммм. Я знову докладатиму всіх можливих зусиль, щоби стриматися, дещо планую замовити заздалегідь чи після того, але… Таки ом. І зрештою, подивитися ж можна, правда?

То що новенького і дуже мені потрібного анонсували з минулого вішлистового випуску?

Наприклад, книжечку есеїв різних жінок про те, чим для них є фемінізм. Судячи за змістом, організована книжка цікава. А що там, власне, зі змістом, перепрошую за каламбур, – ще подивимося (вже маю книжку).

feministky_ne_nosyat_rozhevogo_cover

Або ще один роман Алі Сміт, а Алі Сміт після “Як бути двома” має у мене необмежений кредит довіри. Книжку купила, відгук написала.

FB677031Y_Hotel-World_Obl_3D-260x389

Або збірку кримсько-татарської прози (зміст до якої знайти так і не вдалося). І цю вже маю.

krymskyi_inzhyr_00

Або ще багато чого:

Читати далі

Почати спочатку. Striking Out (1-й сезон)

Бажання паралельно з “Грою престолів” дивитися категоричну “не-Гру престолів” змушує шукати щось таке, таке… Якесь інакше, причому щоб це були не “Даррелли“, які теж закінчуються. Пошуки чогось спокійного, мирного й помірно драматичного – а ще бажано британського – завели мене на незнайому землю. Я чи не вперше сіла дивитися ірландський серіал.

MV5BM2EzZWQ2ZDYtMTg2Ni00MGQ1LTg3MzMtNDcwYjNiNjA4YWQwXkEyXkFqcGdeQXVyMjExMjk0ODk@._V1_SY1000_CR0,0,712,1000_AL_

Striking Out (або по-нашому – “Виключення“, в сенсі процесу) це такий собі адвокатський процедурал з родинно-романтичними цінностями. Вірніше, трохи не так: первісна романтика закінчується десь так на 5-6 хвилині першого епізоду, коли молода юристка Тара Рафферті робить невдалий сюрприз своєму нареченому. Якби Тара не повернулася з дівич-вечора завчасно – не спіймала би би свого Еріка в ліжку з колегою. Не засмутила би маму скасованим весіллям. Не втратила кількох подруг-колег разом із роботою – продовжувати працювати поряд з колишнім нареченим для неї нестерпно, а син головного партнера точно не збирався звільняти зрадженій коханій простір для маневру. Отже купа “не” – і життя Тари летить шкереберть.

Що у нас там окрім романтики? Родина? Родин багато, вони різні – Тару перемикає, і колишня спеціалістка з корпоративного права стає повіреною у сімейних тяжбах. Власне, кожна серія – це окрема справа, тут все, як завжди. А! Адвокатство! І з цим непросто. Тара – соліситор, а це означає, що їй не тільки треба шукати десь принципово нових клієнтів, вирішувати проблеми свого спонтанного асистента з умовною судимістю, обживатися в занюханому офісі в приміщенні колишнього заводу металоконструкцій (вхід через кав’ярню – несолідно, зате свіжа кава завше поряд), а ще й підлаштовуватися під блискучого баристера Вінсента – старшого чоловіка з купою своїх проблем і непростим характером. І як тут починати нове життя? Тарі якось вдається.

Плюси цього невеличкого серіальцю (чотири серії в першому сезоні, що я його вже переглянула, та шість – в другому) доволі очевидні:

Читати далі

The Beauty and the Issues. The Kiss Quotient

Після нещодавньої апології чик-літу та гострого передозування фентезі мене остаточно потягнуло на “щось інакше”. Цього разу в ролі інакшого виступив цілком собі класичного формату любовний роман. NB: різниця між цими жанрами насправді проста, чик-літ – це про стосунки героїні зі світом, включно з романтичними, любовний роман – переважно про романтичні стосунки. Але геть чисто про “просто романтику” читати було не дуже цікаво, тому жертвою  нездорової уваги став один з наймодніших любовних романів сезону-2018 на американському книжковому ринку. Яскравий дебют, стрімка слава, гарні рецензії, обіцянка доточити до трилогії (друга книжка от прямо нині вийшла), продані права на екранізацію, амазонівська “Книжка року” в своєму жанрі та серйозні позиції в списках бестселерів. Що ж це за книжка така? Стара добра “Кралечка“, що їй зробили гендер-світч та додали психотерапевтичної достовірності.

The Kiss Quotient Гелен Хвон атакує одразу на багатьох фронтах. Беремо класичний мотив “Красуні і Чудовиська”, перемішуємо так, щоби красивими і лячними здавалися і героїня, і герой, щедро всипаємо дозу тієї самої “Кралечки“, вмикаємо блендер, додаємо трохи соціалки і багато сімейних цінностей – вуаля, наш ультра-сучасний любовний роман готовий.

Стелла – розумна, гарна, талановита, багата, успішна і взагалі – взірець всіх чеснот, але є одне “але” – вона має аутичний розлад. Майкл – гарний, розумний, талановитий, бідний, не дуже успішний, зате ідеальний син, але є одне “але” – сплачувати рахунки йому допомагає праця на ескорт-агенцію. А оскільки хлопець не практикує повторні зустрічі, тож на виході – це чистої води проституція. Життя Стелли підпорядковане ретельно налаштованій рутині, вона більш ніж успішна в професійній сфері, але мама каже “Треба онуків”, а зі стосунками у Стелли ніяк. Чому? Бо в ліжку не вправна – вирішує дівчина і наймає професіонала. Вам цей шаблон щось нагадує? Єп! Ромкоми про погано соціалізованих айтішників-мільйонерів (строго кажучи, Стелла – економетристка, яка пише програми  маркетингових моделей) – тільки навпаки. А що у нас з Майклом? А він дизайнер-початківець, красень, ніжний і відповідальний старший син у багатодітній міжрасовій родини, а за сумісництвом – мішок з daddy issues, що не дають йому будувати здорові стосунки, а от сексу за гроші дуже навіть сприяють. І що з того вийде? Звичайно ж любов до гробівця! Але спочатку героям треба буде докласти багато зусиль, перетравити кілька драматичних непорозумінь і напрацювати правила добросусідства для своїх тарганів.

Читати далі

Вода, улун, ассам та інші вічні цінності. “Чайна книжка”

Мала проза – якщо її взагалі читаєш – завойовує серця по-різному. Одні оповідання хапають за горло ідеально сконцентрованим сюжетом. Інші – гарно темперованою ідеєю. Треті – атмосферою, де “що” не так важливо, а головне – “як”. А мені нещодавно трапилася збірка, головна “зброя” якої – її наскрізна тема. Акуратно вписана в кожен текст, чітко структурована та така, що сама по собі, у відриві від власне сюжетів-ідей-атмосфери конкретних оповідань, апелює до читацького досвіду. Звучить трохи химерно? А це просто про чай – в усіх сенсах цього слова і напою.

img_0231

Чайна книжка” Олександри Орлової – це… так, книжка про чай. Вірніше, це збірка з 18 (переважно художніх) текстів, де в кожному чайна тема є або рушієм сюжету, або колоритною деталлю, чи навіть головною цінністю певного тексту. Серед цих оповідань є відверто казкові, є крихітні побутові замальовки, є невеличкі есеї, є мелодраматичні міні-сюжетки формату “Чекайте в наступному номері глянцю”, є кілька драматургійно й структурно складніших новел. Об’єднує їх те, що в кожному тексті й текстику розповідається про якийсь вид чаю: від давно знайомих “зелений з жасмином” або каркаде і до вишуканих улунів із обов’язковими для англоманів зупинками на станціях “ассам” і “лапсан”. Тексти ці і змістовно, і стилістично дуже різні й різноцінні, і вся конструкція тримається на живій “чайній” нитці. А вона аж бринить. А ще шелестить тіпсами, шумить вітром в соснах, булькотить, хлюпає і парує.

Як завше, спочатку про збіркові особливості “взагалі”:

Читати далі

Літературна кухня. Марокканська курка за мотивами подорожей Яблонської

Софія Яблонська лишається головною “постмейкеркою” цієї весни. У Вандрівнику про неї писали, пост-цитатник про марокканських жінок робила, а тепер час поділитися ще одним спадком читання “Чару Марока“. Я нарешті зважилася приготувати щось а-ля марокканське. Без маминої допомоги, може, не ризикнула б.

Перебуваючи в Марокко, українська мандрівниця не лише багаторазово пила чай, а часом ще й обідала й вечеряла. Отак вона змальовує гостину у берберів:

По чаю з’явилася смажена курка, по курці – баранина, по баранині – кус-кус, по кус-кусі… і т.д. Все було наготовано на наше прийняття так, начеб він віддавна чекав і сподівався нашого приїзду.

Баранина в моєму випадку – не варіант, виходить, лишається курка та кус-кус. Ну ок. Непевна пам’ять стверджувала, що курка по-марокканському=апельсини+м’ята. Нестримне гугління швидко довело, що все не так однозначно, але з усіх можливих варіантів я обрала-таки той, де були присутні апельсини та м’ята.

DSCN9249

Читати далі

Тер’єр чи інший журналіст? “Добре в ліжку”

Кілька романів Сесілії Агерн, кілька книжок Софі Кінселли, перший том “Шопоголіка“, перший роман про Бріджит Джонс, а тепер от Віват видає дебютний роман Дженніфер Вайнер… Здається, український книжковий ринок вже майже готовий до дискусій про те, що на ринку англомовному звуть чик-літ – не минуло і двадцяти з гаком років. У повітрі забриніло “Let’s fight!”.

Коротко про піджанр: “ціпочкова література” – доволі презирливий термін, в затінку якого наприкінці 1990-х викристалізувався прошарок книжок про і для молодих жінок. На відміну від більш традиційних любовних романів, ці твори не аж так зосереджувалися на романтичних стосунках (хоча й приділяли їм чималу частину “ефіру”), вони також розповідали про кар’єрні перспективи чи їхню відсутність для 25-35-річних, про стосунки молодих жінок з батьками, сіблінгами, дітьми, подругами, колегами – ну і ніде правди діти, ще й брендами. Специфічний наратив (часто – іронічний), стандартизована схема побудови сюжету і майже обов’язковий щасливий фінал добряче зіпсували репутацію юного літературного піджанру. Майже одразу після народження він отримав тавро “Солодкої жуйки для яппі в спідницях”. Частина авторок вже тоді, на межі ХХ та ХХІ століть, відреагували в дусі: “Ви таке кажете, наче трохи розважитися – це погано”. Інші зосередилися на позиції “Все не так просто” і рушили розширювати ще не стійкі жанрові межі, тримаючи в руках транспаранти з цілком собі (про)феміністичними гаслами.

Коротко про авторку: Дженніфер Вайнер від початку належала до групи “розширювачок” жанрових меж. Майже тридцятирічна журналістка з проблемами в особистому житті написала роман про майже тридцятирічну журналістку з проблемами в особистому житті? Шансів уникнути ярличка “чик-літ” у неї просто не було. Але є кілька “але”. Перше – Вайнер із самого початку наполягала на тому, що хоче писати і пише про суто жіночий досвід – і це нормально. Друге – коло проблематики уже її дебютного роману “Добре в ліжку” було суттєво ширшим за “Яку спідницю вдягти на вечірку?”, “Як підсидіти колегу?” або “Як відбити хлопця в молодшої сестри?”. І це має свій ефект: книжки американської авторки є радше терапевтичними, аніж релаксаційними.

img_0190

Коротко про книжку: Кендес Шапіро – успішна журналістка, письменниця-початківиця, власниця щурячого тер’єра Ніфкіна, симпатичної маленької машинки і купи психологічних проблем. Батько пішов з дому, коли вона була підлітком, мати під шістдесятку з’ясувала, що вона – лесбійка (нестрашно) і здибалася з на двадцять років молодшою неприємною жінкою (вже страшніше), яка влаштувала майстерню в колишній спальні Кенні (а оце вже капець!); у дівчині непрості стосунки з деякими колегами, дуже погані – з власним тілом і вже ніякі – з колишнім хлопцем. Але краще б вони лишалися ніякими. Бо Брюс знайшов нову роботу – колумністом “про секс” в популярному глянці. І одного неприємного ранку Кенні потрапив на очі есей “Як тяжко любити повну дівчину, коли вона сама себе не любить” з купою інтимних подробиць. Плюнути й розтерти на це “Трахаю і плачу” дівчина, зрозуміло, не змогла. Але обурення швидко переросло у відчай: цей хоча б любив, а як жити далі, якщо Кенні більше ніхто й ніколи не полюбить? Тер’єра ж зарахувати не можна?

Читати далі

Змії серед нас. The True Queen

В ідеальному світі цей допис мав би починатися словами: “На другий роман Цзень Чо ми чекали майже чотири роки”. Але я – читачка-слоупок, і перший роман Цзень Чо читала всього лиш минулого року. Тож очікування було не аж таким тривалим, та й налаштуватися на пряме продовження Sorcerer to the Crown я не встигла. Навпаки, звістка про те, що у другому томі сюжет забезпечить більше, більше орієнтальних мотивів, тільки радувала. Непокоїло інше: а як там буде з персонажами, з динамікою, із загальним настроєм? З частиною пунктів все гаразд. А от з дечим все ще трішки біда.

Загадковий острів Янда-Баїк лихоманить: британці все пильніше придивляються до ласого шматка малайських земель, яким керують богопротивні відьми. Що у самій Британії жінки вже можуть офіційно практикувати магію, політиків і дипломатів не цікавить. Але не тільки британці непокоять тутешню наймогутнішу чаклунку. Злий шторм був виніс на пляж двох дівчат. Шакті і Муна – двійнята, а ще вони прокляті. Сором’язлива й відповідальна Муна позбавлена будь-яких магічних здібностей, у що складно повірити, зважаючи на рідкісне обдарування її сестри. А нахабна й різка Шакті… просто поступово розчиняється в повітрі. Спроби відшукати автора нетипового закляття вказують на Англію. Ту саму Англію, головною чародійкою якої нині є зухвала Прунелла Вітт. Саме вона – перша жінка, яка отримала посох Королівського Чарівника та насмілилася заснувати Академію, де дівчат навчають магії, а не притлумленню здібностей до неї – може допомогти. Має допомогти. Якщо інші біди не завадять. Війна з Францією триває, чарівники-ретрогради з радістю знесли би Прунеллу з її посади, а тут ще й Королева фей готова оголосити британцям війну, бо ті начебто вкрали найдорожчий її талісман, що містить силу Істинної королеви – переможеної спадкоємиці чарівного трону. І все б може обійшлося, якби дорогою  через Чарокрай до Англії Муна не загубила би Шакті. А тепер про зважені вчинки не йдеться – рятувати сестру вона готова в будь-який спосіб. Навіть якщо для цього треба обманювати Прунеллу Вітт, кидати виклик повелительці іншого світу чи викрасти декого у драконів.

Читати далі

Географія читання-2019. Перші три місяці

Виборча лихоманка вплинула не лише на те, що останніми днями я майже не читаю. Я ще й не пишу, причому особливо цинічно: геть забула, що це ж перший квартал минув і треба ділитися географією читання. Хвалитися, правда, нема чим. От взагалі. Десятка країн, всі до сліз очевидні.

My Reading List’s Travel Map

My Reading List has been to: Australia, Canada, Germany, Ireland, Malaysia, Spain, Sweden, Ukraine, United Kingdom, United States.
Get your own travel map from Matador Network.

Читати далі

Вісник екранізацій. Весняний вішлист у трейлерах (+1 тизер)

Березень вийшов дуже кіношно-серіальним – я дивилася нетипово багато всякого різного, зробила випуск Вісника екранізацій, а тепер настав час нечастої, але традиційної добірки трейлерів. Цього разу вони як на підбір – усі екранізації читаних книжок (про деякі я кілька років тому писала відгуки), але в усіх – крім одного, зрозуміло, пункту – мінімальні шанси опинитися на українських екранах. А шкода, на деякі з цих фільмів я чекаю давно. А, ну ок, ще там є один серіалець.

/Барабанний бій/ по-перше, днями виходить в світовий прокат кіноверсія The Aftermath Рідіана Брука (пост-відгук на книжку) – роман про британську родину та німецьку родину. Про окупантів та окупованих. Про Гамбург, зруйнований бомбардуваннями союзників, перші етапи денацифікації, несприйняття Іншого та заборонене кохання.

Читати далі