Нестерпна крихкість щастя. “Зруйнована гавань”

Я дуже давно хотіла почитати щось з детективів Тани Френч – років майже з десять. Але перший з російських перекладів, куди сунула носа, був епічно дивним, в оригіналі читати детективи я не люблю, тож чекала в моря погоди і нарешті дочекалася. Дочекалася і здивувалася. По-перше, бо українським дебютом знаної ірландської письменниці стала аж четверта книжка в циклі. Ні, зрадоньки тут нема, цикл – трохи умовний і об’єднує книжки один і той самий поліційний відділ, а не залізно наскрізні герої. По-друге, бо виявилося, що “Зруйнована гавань” – це не детектив. Хоча й про детективів та розслідування.

img_0399

У далекому передмісті Дубліна стався жахливий злочин – хтось вбив усю родину: чудову молоду пару та двійко їхніх янголят. Преса стає дибки, родичі в шоці, сусіди перелякані, співгромадяни прагнуть крові, а поліціанти сумовито усвідомлюють, що винуватця треба знайти “на вчора”, бо громадськість їх без солі й перцю зжере. Але з цим ділом все дуже непросто: передмістя, що заповідалося бути райським котеджним містечком на узбережжі, радше нагадує локацію для зйомок фільмів жахів, улік на місці злочину стільки, що історія не тримається купи (чи це кілька історій?), версія з маніяком звучить привабливо, але суспільно-безвідповідально, а ще з цією ідеальною родиною щось очевидно не те. Власне, щось не те тут і з детективом Майклом Кеннеді, причому “не тому” вже років майже тридцять, тож вони знайшли одне одного, але чи вийде тут щось на добре?

Типова детективна зав’язка “Зруйнованої гавані” обіцяє, власне, детектив. Але вже перші кількадесят сторінок доводять, що з жанром тут також все дуже непросто. Адже на ділі ця книжка – суміш сімейної драми та психологічного трилеру з домішками ну дуже ретельно прописаного поліційного роману. І всі ці інгредієнти ще й поєднуються в несподіваній пропорції, яка добряче впливала і на процес читання, і на враження від нього.

Читати далі

Межа світів. “Міст у Терабітію”

Почнемо з маленького зізнання: я примудрилася пропустити “Міст у Терабітію“. Тобто, я знала, що це фільм, який подивилися всі мої знайомі, і він про дітей, котрі вигадують собі чарівний світ, а ще там наприкінці стається щось страшенно драматичне, від чого всі знайомі пустили сльозу. Трохи згодом дізналася, що фільм зняли за книжкою Кетрін Патерсон – однієї з чільних американських дитячих письменниць другої половини двадцятого століття. На цьому все. Я примудрилася дожити до порівняно поважних літ, так і не подивитися фільм і не нахапатися спойлерів. Тож за український переклад першоджерела бралася з чистим сумлінням та незаплямованими враженнями.

img_0335

Міст у Терабітію” розповідає про двох американських дітлахів, що живуть на початку 1970-х у вірджинській глибинці. Джесс – син фермерів, середня дитина в багатодітній родині (і єдиний хлопець поміж дівчат), який щодня порається по господарству, мріє стати найспритнішим бігуном на всі середні класи та потайки від усіх малює – а то навіть рідний батько подумає, що він гомік якийсь. Леслі – міська дитина, яку батьки-письменники завезли у глушину до привілля, свіжого повітря, парного молока і про що там ще небідний середній клас мріє, коли фантазує про ідеальне дитинство для своїх дітей. Діти ці дуже різні. І звісно, вони встигнуть і поворогувати, і подружитися, і навіть створити свій власний світ.

Читати старшу за мене дитячу класику – це дуже цікаве заняття. З одного боку давнішні тексти просто не можуть не застаріти – вони розповідають про вже не дуже актуальні реалії, вони повняться зневагою до жінок і дівчат (увага: побутова мізогінія цього тексту зумовлена не тільки і не стільки часом написання, скільки фігурою оповідача – для Джесса Леслі стала першою дівчинкою, в якій він роздивився людину, а не незбагненне нєчто, що псує йому життя), вони апелюють до світу, якого вже може не бути. З іншого боку, трохи застаріти – не означає зів’яти. Кетрін Патерсон більш як сорок років тому розповіла історію, що й понині актуальна – про самотність “білих ворон”, про шкільне цькування, про нерозуміння дорослими і нерозуміння дорослого світу, про дружбу, про силу фантазії, а ще – про горе та його переживання.

Ця книжка зіткана з контрастів, які показують майже підліткам, наскільки складно влаштований цей світ. На позір головний контраст – це похмурий і не дуже приязний реальний світ та казкова Терабітія, де майже завжди все правильно і майже завжди все можна полагодити. Але ще є інші такі різні світи.

Читати далі

Графічна пауза. Твій дім – твоя в’язниця

Є такі видання, де в першу чергу важить соціальна складова і терапевтичний ефект. І їх дуже складно оцінювати з художньої точки зору, бо будь-яке “А чому так?” у власних же очах починає здаватися малахольною дріб’язковістю. Тому і писати про них дуже важко. Але треба. Тож спробую розповісти про яскраві особливості “першого в Україні коміксу про домашнє насилля”.

DSCN9509

Розквашене яблуко” – це коротка (56 сторінок лишень), але дуже концентрована історія про насилля в одній на позір щасливій та гармонійній родині. Вона – вчителює, заробляє трохи, дбає про чоловіка, дім та себе (приблизно в такому порядку). Він – десь там гарує, забезпечує родину і чекає на те, що кожне його бажання буде втілене ще до того, як навідає голову. У них все добре. Окрім того, що, коли недобре – погано стає лише одній стороні.

Читати далі

Географія читання-2019. Другі три місяці

Ситуація з моєю читацькою географією цьогоріч до болю нагадує читані в дитинстві піратські книжки. Тільки метафоричний папуга, що в мене на плечі сидить, вигукує не “Піастри, піастри!”, а “Фіаско, фіаско!”. Єп. Все якось не дуже блискучо. Аж украй.

My Reading List’s Travel Map

My Reading List has been to: Australia, Canada, People’s Republic of China, France, Germany, Ireland, Malaysia, New Zealand, Norway, Poland, South Korea, Spain, Sweden, Ukraine, United Kingdom, United States.
Get your own travel map from Matador Network.

Рік від самого початку був кепським і він собі не зраджує. До закритої попереднього кварталу десятки на мапі додалися тільки шість кольорових плям.

Читати далі

Парад богинь. “Жінки з легенд і міфів”

Останніми роками мені дуже полюбилися видання, навроді “Дівчат-бунтарок” чи “Це зробила вона” – напів енциклопедії, напів артальбоми, присвячені видатному жіноцтву. Але головна фіча таких книжок є водночас і їхнім маленьким багом – вони беруть розмаїттям. Прагнення показати якнайбільше видатних жінок, які досягли успіху в найдивовижніших сферах, – це дуже круто. Але бува хочеться взяти в руки щось концентрованіше, щось, що грає за певнішими правилами і не вимагає обирати тільки одну-дві найкрутіші постаті в своїй сфері. І поки я чекаю на  окремі книжки про письменниць чи художниць (усе ще йдеться про гарнюні дитячі видання, Неймовірні” я прочитала!), видавництво Віват українізувало минулорічну американську книжку про богинь. Буквально богинь – міфічних володарок всякого-різного.

DSCN9472

У “Жінках з легенд та міфів” Енн Шен вирішила розповісти про п’ять десятків представниць різних пантеонів. У передмові вона пише про те, що “ще донедавна вся історія була здебільшого патріархальна, а це означає, що жіноче начало було притлумленне буденністю”. Авторка має на меті здути оцей флер буденності і розповісти, що божественні дівчата можуть все – правити, воювати, любити, мудрувати, рятувати, надихати, робити все самі, якщо хочуть і звертатися по допомогу, якщо того потребують. І хоча не всі “жіночі” міфі – це справді про емпауермент, Енн Шен добирає такі історії, що краще пасують до такої концепції. Кінець кінцем вона створила дуже яскраву книжку, а проте – з виразними особливостями.

Про структуру: 50 божественних історій з цієї книжки розподілені на 5 частин – “Творчість і прояв сили”, “Кохання”, “Сила”, “Захист”, “Відродження”. Розподіл цей дещо умовний (і радше підпорядкованій другому завданню цієї книжки, але про нього трохи згодом). Я б подумала, що Ісіда потрапить до “Відродження”, але вона – у “Коханні”, Афіна – в “Творчості” (заслужено, хто ж сперечатиметься), а не в “Захисті” – такого плану умовності. І подеколи авторка підсмикує ковдрочки міфів, щоб до загальної ідеї краще пасували. Іноді виходить, іноді ні.

Читати далі

Summertime Craziness. “Артефакти Праги”

Читання другого тому потенційної трилогії – це завжди ризик. Особливо, коли авторка каже: “Спочатку я думала, що це буде stand-alone, але якось воно…”. Тож я чекала на продовження “Варти у Грі” Наталії Матолінець – бо Варта сподобалася, бо Прага, бо перша книжка була цікава, але надто сюжетоорієнтована, а з під того сюжету визирав потенційно дуже цікавий світ. Чекала, але трохи непокоїлася: а чи буде воно круто? Прочитала. Висновок перший: так, це було круто. Висновок другий: усе моє занепокоєння розвіялося, окрім одного – і за сумісництвом головного.

img_0310

З героями “Варти у Грі” ми попрощалися в найцікавіший момент – Гра скінчилася, у Центральноєвропейському конгломераті влада переходить до темної фракції, головні герої дізналися про себе багато нового, а декого ще свіжонадбаною силою по голові бахнуло. Що ж може бути після такого шаленства? За логікою – нормальне життя, але все не так просто.

В “Артефактах Праги” знайома нам двійця вирушає до рідного міста Златана, щоб офіційно підтвердити свій новий статус та спостерігати за обранням нового голови Конгломерату. Але є кілька “але”. По-перше, герої миттю влізають по маківку у центральноєвропейську магічну політику. По-друге, провести ритуал ініціації неможливо – чехи провтикали потрібні артефакти, тож їх треба шукати. По-третє, в Празі відбувається щось дуже дивне – зникають молоді маги, а старші  навіть думати про те не хочуть. По-четверте, на тлі всього цього щастя стосунки Варти та Златана набувають нової кгхм глибини, і це теж суттєво впливає на обставини. А ще навколо точиться звичний герць “Світлі проти темних”, празькі відьми мутять щось незрозуміле, Златан має веселеньку родину та шухлядку з mommy issues, що заважають йому тверезо дивитися на ситуацію, а ще навколишні легенди поводяться дуже нечемно – вони, холєра, чомусь оживають!

Читати далі

Перший погляд. “Кримськотатарська кухня” від видавництва “Їжак”

Я тут була подумала, що варто зробити нову блогову рубрику (ага, Ксеню, наче ти старі регулярно поповнюєш!). У Першому погляді розповідатиму про книжки, що тільки-но потрапили в моїх загребущі руки, але ними вже хочеться поділитися. Це має бути щось середнє між розпакуваннями, що їх інші люди роблять з книжковими закупами, а я – з новими ляльками, та експрес-оглядами найцікавіших особливостей видання. Бо до читання бува руки роками не доходять, а треба ж ділитися прекрасним! Але перший випуск треба присвятити особливій книжці – я тримала її в руках тільки кілька днів, поки вона не поїхала до майбутньої власниці, і за цей час сумлінно прочитала найцікавішу для мене половину. Ідеться про несподіване та дуже круте видання – напівкулінарну книжку, напіветнографічний наукпоп.

Створення видавництва Їжак для окремо взятої Ксені стало однією з головних “арсенальних” новин цього року. Ура, у нас з’явилися люди, які планують професійно працювати з історією кулінарії, – чи це не диво? І вже першим виданням ці чудові люди зайшли з козирів – розповіли про кримську кухню.

DSCN9401

По правому флангу фото – кхурабіє. Робила за рецептом з книжки.

Кримськотатарська кухня” Олени Соболєвої – це книжка рецептів, що вирішила отримати науковий ступінь. Рецептів в ній багацько, але окрім них тут ще є коротка, але достатньо вичерпна історико-етнографічна розвідка. На перших сторінках ідеться про загальні особливості і тренди кримської кулінарії – в яких умовах кухня формувалася, за яким принципом поділяється за напрямками (спойлер: географія+набір базових продуктів), на які традиції спирається і тому подібне. Основний матеріал поділено на три розділи – обрядові страви, повсякденні страви і страви, що їх кримські татари “вдочерили” на засланні (плов, лагман, самса – оці от загальновідомі хлопці). Кожен рецепт супроводжується короткою довідкою в стилі “Мрія домашніх етнологів” – що за страва, звідки взялася, як готують і чому саме з такою метою. Окрім того, видання містить експедиційні етнографічні матеріали – від фольклорних елементів (прислів’я про їжу, такого плану) до фрагментів інтерв’ю кримських старожилів, які діляться кулінарними лайфхаками або згадують, як ту чи іншу страву робили/подавали в їхньому дитинстві. Читати далі

Дитяча хвилинка. “Принцеса + принцеса”

Дитяча хвилинка повертається – цього разу, щоб розповісти про премилий графічний роман для молодшої аудиторії. Але і старша аудиторія (в моїй особі, як жеж інакше) від нього в тихому захваті. Бо: а) це, можна сказати, ретелінг; б) тут принцеси дещо переосмислюють концепцію damsel-in-distress, в) воно дуже миле; г) а ще й сама історія має відчутний терапевтичний присмак – при чому на тлі пригод він геть не виділяється, як щось аж таке навмисне.

DSCN9385

Принцеса + принцеса: довго і щасливо” новозеландки Кейті О’Нілл – це в дівоцтві вебкомікс, що отримав паперове втілення (разом із бонусним фіналом) і низку галузевих нагород та номінацій на. Сюжет цієї 56-сторінкової історії простенький: зустрічаються якось дві принцеси і поринають у пригоди. Але вдале поєднання тих пригод із романом виховання (а ще все це присмачене цікавими і веселими детальками) створюють той самий ефект “Та ж яке ти в нас миле!”.

Що ж це таке миле?

Читати далі

До 6 червня. Шість дуже різних книжок про журналісток та редакції

Я маю дуже складні стосунки із напівколишньою професією, але цілковито усвідомлюю – в журналістиці колишніх не буває. Це тільки професія, але й значною мірою спосіб мислення, картина світу та манера оформлювати висловлювання – будь-яке висловлювання, від репліки в черзі за полуницями до художнього тексту, бо “чіпляти треба першим реченням”. І хоча нині я звела контакти з журналістикою до мінімуму, але все одно продовжую віддано відшукувати книжки та фільми про роботу колег. Про шість таких книжок – неймовірно різних за жанрами і підходами до журналістської роботи – вирішила сьогодні розповісти.

 

Перші два романи з цієї шістки – це трилери, в яких журналістська робота є чи то маленькою вишенькою на торті, чи то сюжетною індульгенцією. Про “Гострі предмети” Ґіліян Флінн (колись писала про цю книжку докладно) після минулорічної екранізації, здається, вже чули всі. А раптом ні – це тягучий роман про спекотне літо в маленькому містечку на Півдні США з його традиційним соціальним розшаруванням і дуже специфічними етикетними практиками. А ще про дівчат, які в цьому містечку зникають. І про Каміллу, яка має зробити про зі зникнення репортаж з претензією на Пулітцера. От тільки Камілла – не стороння спостерігачка і ненависне рідне місто лишило на ній забагато шрамів.

Осяйні дівчата” Лорен Б’юкес – це приблизно та ж сама ліга, але із ще сильнішим замахом. Є маніяк, що вбиває молодих обдарованих жінок. Вбиває плюс-мінус в однаковий спосіб, але простежити в цьому всьому виразну серію практично неможливо. Вірніше, простежити можна – повірити неможливо, адже ці вбивства на позір хаотично розкидані протягом багатьох років – люди можуть стільки й не жити. Кірбі, одна з жертв цього маніяка, виживає, але щоб здолати внутрішніх демонів потребує відшукати демона зовнішнього. Влаштувавшись практиканткою до газети, дівчина знаходить колегу, готового дослухатися до її дивних теорій. Разом з Деном вона продовжує копирсатися в збігах та шукати патерни. От тільки в те, що вони знайдуть, дуже складно повірити. “Дівчата” – дуже складно сконструйований, міцно написаний і вкрай неприємний в читанні текст. Б’юкес – крута, але це не так книжка, яку можна безоглядно радити усім.

Читати далі

Місце тимчасового перебування. “Готель Світ”

Після того, як в кінці минулого року я прочитала “Як бути двома” Алі Сміт, то вирішила: в цієї жінки треба читати все! Доречний драматизм, цікавий психологізм, помірна постмодерновість зі стилістичними привітаннями до класиків модернізму та адекватні ігри зі структурою, де вигадлива форма допомагає прокачати зміст, – що ще треба для щастя? І поки я думала, з якого боку підступатися до сезонного циклу в оригіналі (на сьогодні вже є три романи – “Осінь“, “Зима” та “Весна“), як Фабула видала ще один роман Сміт – не з нових, але уже радість.

DSCN9365

Готель Світ” – це впізнавання з перших сторінок. Уже знайома емоційність, уже знайомий фокус на розбіжностях між внутрішнім і зовнішнім, уже знайоме протиставлення/взаємодоповнення історій кількох персонажок, уже знайомі експерименти із синтаксисом. Синтаксис тут казково прекрасний, бо він водночас підкреслює і спосіб мислення кожної героїні, і її… скажімо чемно, організаційно-сюжетні проблеми. От від синтаксису і танцюватиму.

По-перше, у нас є Сара, а Сара втрачає ці… як його? як вони називаються? А! Слова. Сара померла. Пішла була на нову роботу до готелю і по-дурному, по-тупому, по-безглуздому загинула на другий день роботи. Смерть юної дівчини – гарної дочки, талановитої плавчині з олімпійського резерву – сколихнуло все містечко… Ну, тижні на два сколихнула. Але минув час, газетні заголовки вицвіли, батьки позбулися речей старшої доньки, і лише молодша сестра продовжує палати гнівом, адресованим світобудові. А від самої Сари вже майже нічого не залишилося – їй складно з’являтися рідним, її мертве тіло хоче лише спокою і жене душу геть, а душа поступово розчиняється, губить спогади, губить слова і чіпляється за останню думку: як це було – летіти чотири поверхи? Скільки часу це зайняло? Скільки секунд змінюють весь твій світ? І чому вони майже не змінюють світ загальний, адже він чомусь існує і без тебе.

Читати далі

Арсенал-2019: нові видавці, тусовка, сподівані і несподівані книжки

Минулого року “мій Арсенал” був доволі радикальний – одна субота, але майже від дзвоника до дзвоника. Цьогоріч фрилансерський статус дозволяв ні в чому собі не відмовляти, поки в дедлайни вкладаюся. Тому Арсенал-2019 перетворився на кількагодинний денний забіг у п’ятницю, спецвиїзд на позаарсенальну презентацію того ж дня та нічогеньку таку суботу. Чим запам’яталися ці два шалені дні?

  • порушеною обіцянкою “Я майже нічого не купую на місці”. Минулого року вдалося дотриматися, цього року вийшло… По-всякому. У перший день я героїчно спустила майже всі гроші на чотири найбажаніші книжки і… І в суботу прийшла з наступною порцією гривень і забаганок. Все, що можу сказати на своє виправдання: щось пішло не так після відвідин стенду АССИ, де мені все найцікавіше просто подарували. А раз уже є важкенький пакетик, то… (см. під катом)

Читати далі

Скарби книжкової шафи. “Чайний канон”

Зазвичай в рубриці Скарби книжкової шафи я розповідаю про цікаві історичні, етнографічні чи культурологічні дослідження (переважно з жіночої історії). Але сьогодні в ній, здається, вперше дебютує першоджерело – класичний текст, що його вивчають історики, етнографи, культурологи, літературознавці і просто дрібні фанати, як ото я. А ще це буде найстарша книжка в моїй блогопрактиці (хіба що зберуся писати про класичну поезію – насправді, ні, оце вже навряд) – VIII століття як-не-як.

DSCN9326

Чайний канон” Лу Юя – це перший в історії людства трактат, присвячений одному з найпоширеніших у світі напоїв. Сама по собі книжка – абсолютний мастхев для чайоманів, оскільки вона дозволяє скласти уявлення про те, чим чай був для людей сивої давнини, як складалися чайні традиції і що лежить в основі чайної церемонії, коли люди вирішили, що чаєм можна лікувати хвороби і що вони думали про його смак. Але навіть зважаючи на таку культурну значущість цього тексту, чесно зізнаюся, я не чекала, що колись побачу його українською. Проте нещодавно створене сходознавче видавництво Сафран зробило нам такий несподіваний подарунок – не “просто” “Чайний канон“, а ще й ошатному ілюстрованому та багато коментованому виданні.

DSCN9301

Канон” – це науково-популярний нонфікшен свого часу. Лу Юй докладно інструктує своїх читачів про те, в яких місцевостях росте найкращий чай, де шукати правильну воду (оці поради про воду виявилися неймовірно корисними для нащадків, хоча для нинішнього ока вони очевидні – з річок набирати подалі від селищ), які використовувати інструменти, як заварювати чай, як пити чай і чому радіти. Читання цієї книжки водночас викликає і захват, і зачудування. З однієї сторони – от жеж воно, рідне й знайоме! На моменті: “Юечжоуська порцеляна має барву зеленого нефриту, тому чай у ній має зелений колір” – я ледь не стрибала від радощів, бо якраз перед тим перекладала шмат тексту про селадонову кераміку кольору нефриту. З іншого боку, за неповні півтори тисячі років багато що змінилося. За часів Лу Юя чай не запарювали, як оце нині (сучасна китайська чайна церемонія – порівняно свіже надбання), а варили у казанах – з сіллю та приправами. Та й сам по собі чай на нинішні гроші був ближчим до пуерів – його зберігали пресованим у млинці і перед кожним вживанням розтирали.

Читати далі

Тижнева готовність. Останній вішлист до Арсеналу

До головної київської книжкової події лишився рівно тиждень і, здається, я вже перейшла в overexcited-mod. Плани на два (більше, боюся, не витримаю) фестивальні дні гігантські, плани на книжкові закупівлі… Омммм. Я знову докладатиму всіх можливих зусиль, щоби стриматися, дещо планую замовити заздалегідь чи після того, але… Таки ом. І зрештою, подивитися ж можна, правда?

То що новенького і дуже мені потрібного анонсували з минулого вішлистового випуску?

Наприклад, книжечку есеїв різних жінок про те, чим для них є фемінізм. Судячи за змістом, організована книжка цікава. А що там, власне, зі змістом, перепрошую за каламбур, – ще подивимося (вже маю книжку).

feministky_ne_nosyat_rozhevogo_cover

Або ще один роман Алі Сміт, а Алі Сміт після “Як бути двома” має у мене необмежений кредит довіри. Книжку купила, відгук написала.

FB677031Y_Hotel-World_Obl_3D-260x389

Або збірку кримсько-татарської прози (зміст до якої знайти так і не вдалося). І цю вже маю.

krymskyi_inzhyr_00

Або ще багато чого:

Читати далі

Почати спочатку. Striking Out (1-й сезон)

Бажання паралельно з “Грою престолів” дивитися категоричну “не-Гру престолів” змушує шукати щось таке, таке… Якесь інакше, причому щоб це були не “Даррелли“, які теж закінчуються. Пошуки чогось спокійного, мирного й помірно драматичного – а ще бажано британського – завели мене на незнайому землю. Я чи не вперше сіла дивитися ірландський серіал.

MV5BM2EzZWQ2ZDYtMTg2Ni00MGQ1LTg3MzMtNDcwYjNiNjA4YWQwXkEyXkFqcGdeQXVyMjExMjk0ODk@._V1_SY1000_CR0,0,712,1000_AL_

Striking Out (або по-нашому – “Виключення“, в сенсі процесу) це такий собі адвокатський процедурал з родинно-романтичними цінностями. Вірніше, трохи не так: первісна романтика закінчується десь так на 5-6 хвилині першого епізоду, коли молода юристка Тара Рафферті робить невдалий сюрприз своєму нареченому. Якби Тара не повернулася з дівич-вечора завчасно – не спіймала би би свого Еріка в ліжку з колегою. Не засмутила би маму скасованим весіллям. Не втратила кількох подруг-колег разом із роботою – продовжувати працювати поряд з колишнім нареченим для неї нестерпно, а син головного партнера точно не збирався звільняти зрадженій коханій простір для маневру. Отже купа “не” – і життя Тари летить шкереберть.

Що у нас там окрім романтики? Родина? Родин багато, вони різні – Тару перемикає, і колишня спеціалістка з корпоративного права стає повіреною у сімейних тяжбах. Власне, кожна серія – це окрема справа, тут все, як завжди. А! Адвокатство! І з цим непросто. Тара – соліситор, а це означає, що їй не тільки треба шукати десь принципово нових клієнтів, вирішувати проблеми свого спонтанного асистента з умовною судимістю, обживатися в занюханому офісі в приміщенні колишнього заводу металоконструкцій (вхід через кав’ярню – несолідно, зате свіжа кава завше поряд), а ще й підлаштовуватися під блискучого баристера Вінсента – старшого чоловіка з купою своїх проблем і непростим характером. І як тут починати нове життя? Тарі якось вдається.

Плюси цього невеличкого серіальцю (чотири серії в першому сезоні, що я його вже переглянула, та шість – в другому) доволі очевидні:

Читати далі

The Beauty and the Issues. The Kiss Quotient

Після нещодавньої апології чик-літу та гострого передозування фентезі мене остаточно потягнуло на “щось інакше”. Цього разу в ролі інакшого виступив цілком собі класичного формату любовний роман. NB: різниця між цими жанрами насправді проста, чик-літ – це про стосунки героїні зі світом, включно з романтичними, любовний роман – переважно про романтичні стосунки. Але геть чисто про “просто романтику” читати було не дуже цікаво, тому жертвою  нездорової уваги став один з наймодніших любовних романів сезону-2018 на американському книжковому ринку. Яскравий дебют, стрімка слава, гарні рецензії, обіцянка доточити до трилогії (друга книжка от прямо нині вийшла), продані права на екранізацію, амазонівська “Книжка року” в своєму жанрі та серйозні позиції в списках бестселерів. Що ж це за книжка така? Стара добра “Кралечка“, що їй зробили гендер-світч та додали психотерапевтичної достовірності.

The Kiss Quotient Гелен Хвон атакує одразу на багатьох фронтах. Беремо класичний мотив “Красуні і Чудовиська”, перемішуємо так, щоби красивими і лячними здавалися і героїня, і герой, щедро всипаємо дозу тієї самої “Кралечки“, вмикаємо блендер, додаємо трохи соціалки і багато сімейних цінностей – вуаля, наш ультра-сучасний любовний роман готовий.

Стелла – розумна, гарна, талановита, багата, успішна і взагалі – взірець всіх чеснот, але є одне “але” – вона має аутичний розлад. Майкл – гарний, розумний, талановитий, бідний, не дуже успішний, зате ідеальний син, але є одне “але” – сплачувати рахунки йому допомагає праця на ескорт-агенцію. А оскільки хлопець не практикує повторні зустрічі, тож на виході – це чистої води проституція. Життя Стелли підпорядковане ретельно налаштованій рутині, вона більш ніж успішна в професійній сфері, але мама каже “Треба онуків”, а зі стосунками у Стелли ніяк. Чому? Бо в ліжку не вправна – вирішує дівчина і наймає професіонала. Вам цей шаблон щось нагадує? Єп! Ромкоми про погано соціалізованих айтішників-мільйонерів (строго кажучи, Стелла – економетристка, яка пише програми  маркетингових моделей) – тільки навпаки. А що у нас з Майклом? А він дизайнер-початківець, красень, ніжний і відповідальний старший син у багатодітній міжрасовій родини, а за сумісництвом – мішок з daddy issues, що не дають йому будувати здорові стосунки, а от сексу за гроші дуже навіть сприяють. І що з того вийде? Звичайно ж любов до гробівця! Але спочатку героям треба буде докласти багато зусиль, перетравити кілька драматичних непорозумінь і напрацювати правила добросусідства для своїх тарганів.

Читати далі